Село привидів Каякьой

Перший звук, який ви помічаєте, – це відсутність звуку. Над вами височіє цілий схил кам'яних будинків – сотні їх, вулиця за вулицею – і жоден з них не має даху. Віконні отвори обрамляють квадрати блакитного неба. Фігові дерева ростуть зі старих кухонь. Десь на схилі тихо стукає козячий дзвіночок, а вітер проходить крізь порожні дверні отвори. Це схоже на місто, що затамувало подих, і в певному сенсі це так.

Це Каякьой, і більшу частину свого життя воно називалося Левіссі. Це було жваве грецьке православне місто ремісників, торговців і фермерів – дім для тисяч людей. Вони будували свої кам'яні будинки на сухому схилі пагорба, а родюче дно долини залишали під поля. Їхні сусіди-мусульмани-турки обробляли цю долину, і, за більшістю свідчень, дві громади жили пліч-о-пліч, торгуючи товарами, робочою силою та святковими солодощами.

Потім настав 1923 рік. Після років війни між Грецією та Туреччиною дві країни підписали в Лозанні угоду, яка вимагала масового обміну населенням. Православних християн у Туреччині було відправлено до Греції. Мусульман у Греції було відправлено до Туреччини. Близько двох мільйонів людей втратили свої домівки за договором, розділених за релігією, а не за мовою чи вибором. Жителів Левіссі — багато з яких були туркомовними — було вивезено до країни, яку більшість ніколи не бачила.

Мусульманським сім'ям, що прибули з Греції, пропонували порожні будинки. Більшість не залишилися. Вони були землеробами, і сухе місто на схилі пагорба без власних полів їм не підходило. Дехто також почувався некомфортно, живучи серед покинутих кімнат іншої громади. Сім'я за сім'єю вони переселялися в долину або геть геть. Місто спорожніло вдруге — цього разу назавжди.

Решту зробила погода. Балки даху згнили або їх винесли для інших будівель, а як тільки дахи зникли, всередину потрапив дощ. У 1957 році в регіоні Фетхіє стався сильний землетрус, який ще більше похитнув крихкі стіни. До сьогодні зберігся лише скелет міста — кілька сотень кам'яних черепиць, дві великі церкви, каплиці, площа з фонтанами та школи, все відкрите до неба.

Повільно йдіть старими вуличками. Бруківка посередині витерта від поколінь ніг. Майже біля кожного будинку ви знайдете оштукатурений кам'яний резервуар — цистерну. У місті було мало проточної води, тому кожна родина ловила зимову дощову воду з даху та зберігала її на посушливі місяці. Цистерни збереглися краще, ніж будинки. Деякі досі утримують темну воду після дощу, десятиліттями після того, як останні власники пішли.

Загляньте в зруйновані каплиці, і ви все ще можете знайти колір. До стін чіпляються клаптики розфарбованої штукатурки — вицвілі сині, охристі та червоні кольори навколо ніш та арок. У більшій з церков біля нижнього схилу збереглася підлога внутрішнього двору з чорної та білої гальки, викладена вручну у візерунки. Будь ласка, обходьте такі підлоги навколо, а не перетинайте їх. Вони простояли століття занедбаності та заслуговують на ще кілька.

Гіди тут люблять вказувати на те, як розташовані будинки — ступінчасто вгору по схилу, щоб жоден будинок не загороджував світло чи вид на той, що стоїть позаду нього. Чи було це писаним правилом, чи простою ввічливістю, ніхто не може довести. Місцеві жителі розповідають це як історію про те, як колись сусіди думали один про одного. Стоячи на багатоярусних вулицях, ви можете в це повірити.

Каякьой досяг читачів далеко за межами Туреччини. Романіст Луї де Берньєр блукав цими руїнами та побудував свій роман «Птахи без крил» навколо вигаданого міста, створеного за зразком Левіссі — його дружби, його війн та його спустошення. І щороку нащадки вигнаних родин приїжджають сюди з Греції, гуляючи стежками, які їхні бабусі та дідусі описували по пам'яті. Деякі несуть старі фотографії, поєднуючи дверні отвори з обличчями.

Сьогодні це місце керується як музей під відкритим небом, і ви купуєте квиток біля входу. Стежки грубі, пухкі та кам'янисті, тому взувайте справжнє взуття та не поспішайте. З верхніх вулиць відкривається вид на долину — фермерські будинки з червоними дахами, сади та соснові хребти. Позначена пішохідна стежка продовжується через пагорби до Олюденіза для тих, у кого є вода, денне світло та запас енергії.

На рівнині під руїнами життя продовжується. Є фермерські ресторани в тіні виноградників, коні на пасовищах та кіоски, де продають млинці та гранатовий сік. Контраст — ось що важливо. Один Каякьой досі готує, сперечається та збирає врожай. Інший стоїть над ним, мовчки, нагадуючи про те, як швидко підписання договору може перетворити місто на пам'ятку.

Дайте собі більше часу, ніж, здається, просять руїни. Місто винагороджує за повільні блукання — дверний отвір, що обрамляє долину, сходи, що піднімаються в нікуди, хлібна піч, вбудована в стіну. Весна покриває схили маком та диким фенхелем, а восени камінь тепло світиться в слабкому освітленні. Літні полудні спекотні та оголені, тому візьміть із собою воду та капелюх. По дорозі рахуйте дрібні деталі: залізні петлі, що проржавіли на місці, пороги, стерті в криві, сліди від інструментів на одвірках, стрижі, що гніздяться в щілинах стін. Кожен будинок повторює один і той самий тихий факт — справжні руки будували це, один камінь за раз.

Перш ніж піти, затримайтеся в одному порожньому будинку та приділіть йому цілу хвилину. Зверніть увагу на камін, почорнілий від вечерь, які ніхто не пам'ятає, та на нішу, де колись стояла ікона чи лампада. Століття тому в цій кімнаті лунали голоси двома мовами. Людей витіснили, але кімната все ще тут, все ще чекає, все ще звичайна. Історія рідко відчувається так близько до тіла — кухня однієї родини за раз.