Долина ченців Пашабаг

Спочатку вони виглядають неправильно — надто акуратно, надто навмисно. Конуси блідого каміння розкидані по рівній землі, кожен з яких має темніший кам'яний капелюшок, а деякі мають два чи три капелюшки на окремих шийках. Вітер рухається між ними, несучи пісок і запах нагрітого сонцем пилу. Ваші черевики хрумтять по грубому вулканічному піску. Підійдіть до першої вежі, і її розмір стане зрозумілим — багато з них вищі за будинок, і колись люди жили в них.

Ласкаво просимо до Пашабаг, який часто називають Долиною ченців, розташований між Гьореме та Аваносом у серці Каппадокії. Назва означає виноградник паші — паша був османським володарем або високопосадовцем — і лози досі ростуть між кам'яними конусами. Самі вежі відомі як димарі фей. Пашабаг має одні з найкращих виноградників у всьому регіоні: високі, з грибоподібними капелюшками та відомі своєю багатоголовістю, з кількома кам'яними капелюшками, що проростають з одного спільного стовбура.

Рецепт простий і повільний. Виверження вулканів покрили цю землю м’яким попелом, який затвердів у блідий туф, а потім покрили її тоншими потоками твердішої породи. Дощ і вітер роз'їдають м’який шар набагато швидше, ніж твердий. Там, де вціліла плита шапки, вона захищає колону туфу під нею, поки все навколо змивається. Результатом є димар: м’яка шия, каска. Коли шапка нарешті падає, незахищений конус швидко розмивається, і цикл починається деінде.

Люди перетворили димарі на архітектуру. У візантійські століття монахи-відлюдники заселили цю долину та вирізали келії в конусах — саме тому вона отримала назву Долина ченців. Вони прийшли шукати самотності, наслідуючи приклад пустельних відлюдників Єгипту та Сирії. Димарі пропонували готові вежі: чернець міг видовбати камеру високо над землею, до якої можна було дістатися лише драбиною або вирізаними поручнями, і жити відокремлено від світу внизу.

Найвідоміша асоціація долини пов’язана зі Святим Симеоном. Перший Симеон — Симеон Стовпник — був сирійським ченцем п'ятого століття, який десятиліттями жив на вершині колони, якою захоплювався весь християнський світ. Каппадокійські відлюдники наслідували цю ідею, використовуючи те, що дала природа: замість того, щоб будувати колони, вони перемістилися в кам'яні димарі. Один триголовий димар тут містить каплицю та келію, присвячені Святому Симеону, її кімнати вирізьблені на різній висоті та з'єднані вузькою шахтою для лазіння.

Ви можете увійти в деякі димарі. Різьблені сходи та зношені поручні ведуть до порожнистих камер — темних від диму стель, ніш для ламп та маленьких вікон, пробитих у товстій скелі. Отвори обрамляють долину під дивними кутами. Підлоги відполіровані до блиску від десятиліть взуття відвідувачів, тому будьте обережні під час спуску, який завжди важчий, ніж підйом. Усередині зверніть увагу, наскільки прохолодним є повітря в скелі. Келія відлюдника ніколи не була комфортною, але в цьому кліматі камінь перевершував намет.

Між конусами виноградник паші все ще залишається виноградником. Низькі, розлогі виноградні лози ростуть прямо з блідого ґрунту без кілків чи дротів, їхнє коріння глибоко у вулканічній землі, що утримує вологу. Виноград тут давно перетворився на родзинки, вино та пекмез — густий виноградний сироп. Наприкінці літа ряди несуть стиглі плоди, поки туристи блукають стежками між ними. Ця сцена вміщує всю історію долини в одному кадрі: сільське господарство та чернецтво, що ділять один і той самий дивний камінь.

Один димар служив сучасній владі. Роками невеликий жандармський пост — сільська поліцейська дільниця — займав довбаний димар біля входу в долину, безсумнівно, один з найменш традиційних поліцейських відділків. Гіди вказують на це, і фотографи це люблять. Ця деталь говорить правду про Каппадокію: тут переміщення в кам'яний конус — це просто те, що ви робите з кам'яним конусом — незалежно від того, чи ви середньовічний відлюдник, чи сержант поліції ХХ століття.

Долина компактна — година охоплює її — але світло змінює її. Ранній ранок приносить довгі тіні та повітряні кулі, що пливуть над головою з боку Гьореме; пізній день змінює туф з кістково-білого на бурштиновий. Полудень вирівнює все навколо та привозить туристичні автобуси. Стежки вільно блукають серед конусів, а з висоти біля входу відкривається широкий огляд усього скупчення. Спочатку підніміться на нього, сплануйте маршрут, а потім навмисно заблукайте.

Уважно придивіться, і ви побачите ерозію в середині дії. Деякі димарі хрусткі та закаплені; інші втратили свої капелюхи та стираються, перетворюючись на округлі пеньки. Дощ прорізає свіжі борозни по їхніх схилах після кожної бурі. Влада огородила найкрихкіші ділянки, а вирізьблені кімнати, визнані небезпечними, закривають. Ці утворення здаються вічними; вони зовсім не такі. Кожна з них переживає повільний руйнування, і долина, яку ви бачите сьогодні, — це лише один момент у дуже довгому процесі.

Пашабаг розташований поруч з більшою історією. Трохи вище по дорозі лежить Зельве, комплекс із трьох долин, де селяни жили в печерах до 1950-х років, коли небезпека обвалу скель змусила їх евакуюватися. Мешканців переселили в нове село неподалік, і Зельве став музеєм просто неба з порожніми печерними будинками, церквами та скельною мечеттю. Якщо зможете, відвідайте обидва разом: Пашабаг показує димарі у їхньому найскульптурнішому вигляді, а Зельве — як виглядало повноцінне сільське життя в скелі — з пам'яті живих.

Перш ніж піти, відійдіть від найжвавішого скупчення людей і знайдіть димар, поруч з яким нікого немає. Станьте в його тіні. Вітер, твердість духу та терпіння створили цю вежу; людина із залізною киркою зробила її домівкою. Обидва види роботи видно з того місця, де ви стоїте — гладка конусність, сформована погодою, акуратний дверний отвір, вирізаний вручну. Виноградна лоза продовжує дозрівати між ними. Коли ви повернетеся до входу, пройдіть довгим шляхом крізь ряди.