Замок Учісар

Вітер тут постійно віє. Він проноситься по плато, смикає за куртку та несе запах пилу й сухої трави. Перед вами височіє одна величезна скеля, бліда та поцяткована сотнями темних отворів. Птахи прослизають у них і вилітають. Сходи з'являються та зникають на її схилі. Це замок Учхісар — не замок, який був побудований, а той, який був викопаний. Люди не зводили тут стіни. Вони взяли гору м'якого каменю та видовбали її.

Назва поєднує турецькі слова, що означають верхівка та фортеця — приблизно фортеця на краю. Скеля є найвищою точкою в цій частині Каппадокії, а село Учхісар оточує її основу, старі кам'яні будинки піднімаються частково вгору по схилах. З вершини відкривається вид на весь вирізьблений ландшафт — долини Гьореме, хребти, заповнені казковими димарями, а в ясні дні засніжений конус гори Ерджієс далеко на сході — вулкан, чиї давні виверження створили всю цю скелю.

Ця історія походження тут важлива більше, ніж будь-де. Вулкани, включаючи Ерджієс і Хасан, поховали регіон під попелом протягом мільйонів років. Попіл ущільнився в туф — м’який, легкий камінь, який легко обробляється, але міцно стоїть. Дощ і вітер знесли слабші шари, залишивши вежі, хребти та цей гігантський блок. Люди прибули та відкрили секрет каменю: кімнату можна було вирубати за лічені дні за допомогою простих залізних інструментів. Цілі села переселялися в скелю замість того, щоб будувати на ній.

Протягом більшої частини своєї історії це був притулок. Каппадокія знаходилася на шляху армій та загарбників, і регіон століттями лежав поблизу спірних кордонів. Коли наближалася небезпека, селяни ховалися в скелі. Вузькі тунелі можна було блокувати зсередини, а їжу та воду зберігали в вирізьблених камерах. З вершини захисники могли бачити біду, що наближалася за багато кілометрів. Учхісар утворював ланцюг спостереження з іншими твердинями в регіоні, включаючи подібну вирізьблену скелю в Ортахісарі неподалік.

Точні дати тут рідкість. На скелі немає напису про заснування, а її кімнати так багато разів перероблялися, що археологія намагається розплутати шари. Письмові джерела мало що говорять. Замість цього збереглася логіка місця — оглядовий майданчик, притулок, комора — яку протягом століть повторювали люди, чиї імена втрачені. Ця анонімність типова для Каппадокії. Її найвидатніші пам'ятки були створені фермерами з кирками, а не імператорами з архітекторами. Пам'ятайте про це, коли піднімаєтеся: кожна кімната була чиєюсь практичною відповіддю на погоду, голод чи війну.

Внутрішня частина скелі — це лабіринт кімнат, з'єднаних сходами, шахтами та тунелями — будинки, комори, цистерни та голубники, складені без жодного генерального плану. Покоління продовжували вирубувати нові кімнати, коли вони їм були потрібні. Ерозія та обвал запечатали деякі та оголили інші; ви пройдете дверні отвори, які тепер виходять у порожнечу. Підйом на вершину йде повз різьблені сходи, укріплені та обладнані поручнями в сучасний час. Йдіть повільно та заглядайте в бічні кімнати по ходу. Стелі, потемнілі від сажі, позначають старі кухні та вогнища.

Вершина — це невелика платформа з турецьким прапором, з якої відкривається один із найширших краєвидів у центральній Анатолії. Звідси ландшафт пояснює сам себе. Ви можете простежити, як долини стікають, і де м’якша порода розмилася, утворюючи яри. На хребтах розташовані села; сади та виноградники займають дно долин. Повітряні кулі запускаються на світанку з боку Гьореме, а ввечері низьке сонце забарвлює скелю в медовий колір. Фотографи цінують обидві години, і легко зрозуміти, чому.

Під замком, з боку Гьореме, простягається Гюверджинлік — Долина голубів — названа на честь тисяч голубників, вирубаних у її скелях. Фермери вирубували невеликі камери високо в скелі, фарбували входи в білий колір, щоб привабити птахів, і збирали послід як добриво для виноградників і садів. Це була ціла тиха економіка, побудована на голубах. Багато голубників досі видно, а деякі досі відвідують птахи. Пішохідна стежка пролягає вздовж долини від Учхісара до Гьореме — один із найприємніших пішохідних маршрутів регіону.

Село заслуговує на власну годину. Старий Учхісар піднімається нижніми схилами ярусами кам'яних будинків — деякі покинуті, деякі ретельно відреставровані. В останні десятиліття реставратори перетворили багато печерних будинків на невеликі готелі, і село стало улюбленим місцем мандрівників, які прагнуть тихих ночей і довгих краєвидів. Вулиці звиваються між внутрішніми дворами; виноградні лози затінюють дверні отвори. Чайні будиночки на терасах під скелею служать краєвиду разом зі склом.

Місцеві жителі розповідають про тунелі, що йдуть від замку далеко під плато — шляхи втечі під час облоги. Деякі проходи, безумовно, існують; наскільки далеко вони сягають — це інше питання, і історії зростають у розповіді. Ставтеся до найдовших версій як до фольклору. Що точно відомо, так це сховище: камери всередині скелі зберігали зерно, олію та воду, достатньо, щоб пережити наліт. Стратегією було терпіння. Нападники в цій сухій країні рідко могли чекати довше, ніж захисники, що сиділи на повних цистернах.

Подивіться на поверхню скелі від основи та прочитайте її поверхню. Отвори позначають кімнати; канавки позначають сходи; ряди маленьких отворів позначають голубники. Вивітрювання невпинно відшаровує зовнішній камінь, тому деякі ділянки огороджені. Та сама м’якість, яка зробила скелю такою, що її можна обробляти, робить її крихкою. Цілі зовнішні кімнати зникли протягом століть, залишивши свої задні стіни відкритими до неба. Поважайте бар’єри — гора все ще повільно змінює форму.

Завершіть свій візит біля верхньої огорожі, повернувшись обличчям до того боку, куди падає світло. Під вашими ногами — пагорб, який люди видовбували понад тисячу років — спали в ньому, зберігали врожай, ховалися в ньому, захищали його. Тепер він приховує не більше ніж голубів та вітер. Прислухайтеся до цього вітру на мить — рівного, терплячого, до тієї ж сили, що вирізала долини внизу. Потім почніть спускатися сходами до села та його чайних терас.