Замок Аланії

Вітер досягає вас раніше, ніж краєвид. Тут, на скелі, він дме з відкритого моря, рівний і теплий, несучи сіль і сухий запах чебрецю та шавлії, що печеться на схилах. Покладіть руку на стіну. Камінь шорсткий, повний дрібних мушель та піску, і достатньо гарячий на сонячному боці, щоб змусити вас відступити. Внизу чайки майже нерухомо висять у висхідному потоці повітря. Цикади не перестають співати в соснах. Міський шум доноситься ледь помітно і далеко.

Погляньте на форму місцевості. Крутий скелястий мис виступає в Середземне море, з одного боку довгий пляж вигинається, а з іншого — робоча гавань. Ось і вся логіка цієї фортеці, якщо поглянути на неї. Той, хто тримав цю скелю, контролював дві якірні стоянки, спостерігав за довгою ділянкою узбережжя і не міг легко померти від голоду. За всім цим прямо з берегової лінії піднімаються гори Тавр, сірі та складчасті, все ще тримаючи сніг навесні.

Фортеця, яку ви бачите, — це переважно справа рук одного правителя. У 1221 році сельджуцький султан Аладдін Кейкубад Перший взяв це місто. Він перейменував його на свою честь і зробив зимовою резиденцією, подалі від холоду внутрішнього плато. Потім він почав будувати. Стіни були прокладені вздовж хребтів скелі, вежі були розміщені там, де дозволяла місцевість, а гавань внизу отримала власні оборонні споруди. Це був великий проект, і його швидко завершили.

Стіни – це масштаб, який варто оцінити в першу чергу. Вони повторюють природний гребінь мису протягом кількох кілометрів, піднімаючись і опускаючись разом зі скелею, а не борючись з нею. Місцями стіна є урвищем, лише з низьким парапетом, доданим зверху. Десятки веж перетинають лінію. Деякі квадратні, деякі округлі, і їхня відстань відповідає місцевості, а не якомусь чіткому візерунку. Прогулянка навіть частиною цього маршруту вимагає справжніх зусиль у спеку.

Внизу біля гавані стоїть Червона Вежа, і вона заслуговує на те, щоб її подивитися зблизька. Вона восьмикутна, побудована з каменю біля основи та червоної цегли зверху, звідси й походить назва. Напис на вежі фіксує 1226 рік і вказує на будівельника, який приїхав з Алеппо. Всередині підлоги підтримуються навколо центральної колони, а внизу розташована цистерна для зберігання води під час облоги. Це серйозна військова споруда, а не декорація.

Відразу вздовж берега від вежі знаходиться щось рідкісніше. Ряд склепінчастих бухт відкривається прямо в море, вирубаних та вбудованих у скелю на ватерлінії. Це була суднобудівна верф султана, завершена невдовзі після вежі. Кораблі будували та ремонтували під цими арками, захищеними від сонця та негоди, і спускали прямо на воду. Сельджуки були сухопутною державою з внутрішньої Анатолії. Будівництво середземноморського флоту тут було навмисною зміною амбіцій.

Вода була постійною проблемою на цій скелі. На вершині немає джерел. Тож будівельники викопали та облицювали цистерни, і направляли до них дощову воду з дахів та мощених поверхонь. Кілька збереглися, темні та прохолодні, деякі досі утримують воду після дощу. Коли ви стоїте на гарячому, безлісому схилі, цистерни пояснюють більше про те, як працювала фортеця, ніж будь-яка вежа. Замок без води – це просто дуже висока пастка.

Усередині найглибшого огородження, на найвищій точці, стоїть невелика зруйнована церква, побудована з каменю. Вона носить ім'я Святого Георгія. Її стіни старші за сельджуцьку фортецю навколо неї, що говорить про те, що скеля була укріплена та заселена ще до 1221 року. Візантійські та давніші захисники використовували ті ж природні переваги. Коли прибули сельджуки, вони не починали з нуля. Вони перебудовували, розширювали та ставили власні написи на завершеному.

Біля краю внутрішнього замку є оглядовий майданчик з довгим обривом під ним. Місцева традиція розповідає, що колись сюди приводили засуджених до в'язнів. Згідно з переказами, в'язню давали камінь і казали кинути його в море. Якщо камінь пробивався крізь скелі та досягав води, людина звільнялася. Це радше фольклор, ніж документована історія. Спробуйте самі з маленьким камінчиком, і ви зрозумієте, чому ця історія збереглася.

Протягом століть після сельджуцького періоду люди просто жили тут. Всередині стін розташовувалося село з будинками, садами, цистернами, мечеттю та лазнею. Шовковицю вирощували для виробництва шовку. Ви все ще можете побачити візерунок того поселення в низьких кам'яних стінах і терасах серед дерев. Село повільно спустошувалося, оскільки місто внизу росло, а життя на вершині крутого пагорба ставало радше незручним, ніж безпечним.

Сьогодні скеля тиха по-іншому. Коти сплять на теплому стародавньому камені. Бугенвілія розливається по садових стінах яскраво-рожевим кольором. З пляжу піднімається канатна дорога, яка перетворює довгий підйом на коротку поїздку, а дорога петляє для автомобілів і мікроавтобусів. Фотографи збираються на західних оглядових майданчиках пізно вдень, коли сонце опускається до моря, і весь пляж внизу набуває кольору блідо-меду.

Знайдіть місце на стіні подалі від головних оглядових майданчиків, сядьте і дозвольте своїм очам відпочити на горизонті, а не на місті. Звідси море виглядає порожнім, як би воно виглядало для охоронця, який стежив за вітрилами. Вітер, який ви відчуваєте, той самий, що вирішував, чи приходять кораблі, чи залишаються подалі. Зверніть увагу, яку відстань має подолати звук міста, щоб досягти вас. Потім повільно спускайтеся стежкою.