Руїни Ані

Вітер з'являється першим. Він рухається крізь степову траву по коліна з сухим шипінням, гне насіннєві головки та несе запах пилу та далекого снігу. Попереду, розкидані по порожньому плато, стоять церкви — самотні, без дахів, величезні — немов кораблі, залишені зниклим морем. Ущелина прорізає горизонт, а за нею височіють пагорби іншої країни. Ця тиша колись була одним із найгучніших міст середньовічного світу.

Ласкаво просимо до Ані, зруйнованої столиці середньовічної Вірменії. Тисячу років тому на цьому плато розташовувалися палаци, ринки, караван-сараї та стільки каплиць, що літописці називали його містом тисячі й однієї церкви. Ця кількість була хвастощами, а не переписом населення, — але стоячи тут, оточене куполами та розбитими апсидами в усіх напрямках, хвастоща здається заслуженою.

Великий вік міста розпочався в 961 році, коли цар Ашот Третій з династії Багратідів переніс сюди вірменську столицю. Його наступники звели подвійне кільце стін — могутні вежі царя Смбата досі охороняють північний підхід, і ви входите через них сьогодні. За цими стінами місто розросталося. За деякими оцінками, населення міста на піку свого розвитку становило близько ста тисяч, хоча вчені досі сперечаються про цю цифру. Одне безперечно, що Ані було одним із найвеличніших міст свого часу.

Багатство походило від переміщень. Ані розташовувалося на відгалуженні Шовкового шляху, де каравани перетиналися між Візантією, Персією та за її межами. Шовк, спеції, срібло та ідеї проходили через його ворота та сплачували мито. Середньовічні письменники порівнювали місто з Константинополем та Багдадом — можливо, лестощі, але лестощі, яких місто з глиняними вулицями ніколи б не отримало.

Підійдіть до найбільшого силуету на плато: собору. Його було завершено в 1001 році за проектом архітектора Трдата — майстра, настільки шанованого, що коли землетрус тріснув купол собору Святої Софії в Константинополі, візантійці викликали його для його ремонту. Його собор тут використовує скупчені стовпи та стрілчасті арки, особливості, які європейські будівельники не прийняли б ще століття або й більше. Купол упав давно, і тепер небо виконує свою роботу — світло падає крізь отвір і повільно рухається по кам'яній підлозі.

У 1064 році сельджуцькі турки захопили місто після облоги, і Ані почала свою давню звичку переходити з рук в руки. З цієї епохи збереглася мечеть Менючехр, яку часто називають найдавнішою сельджуцькою мечеттю в Анатолії, розташована на самому краю ущелини. Обережно підніміться до її аркадних віконних прорізів — вид прямо вниз на річку найкращий в Ані, а кам'яна кладка поєднує вірменське та ісламське ремесла таким чином, що підсумовує все місто.

Щоб отримати колорит, знайдіть церкву Святого Григорія, побудовану купцем Тіграном Хоненцем у 1215 році. Вона стоїть низько на схилі до ущелини, а її інтер'єр досі сяє фресками — рідкістю для вірменських церков, стіни яких зазвичай залишалися простими. Сцени з життя Христа та Святого Григорія покривають стіни червоними та синіми кольорами, які пережили вісімсот зим на відкритому плато.

А ще є церква Спасителя — або її половина. Будівля простояла цілою дев'ятьсот років, поки шторм у 1950-х роках не зруйнував цілу одну сторону, розрізавши споруду, як торт. Залишився лише поперечний розріз: ви стоїте зовні та бачите всередині апсиду, карнизи та купол, що висить у повітрі. Інженери зміцнили її, і вона стала, майже випадково, найфотографованішою руїною в Ані.

Занепад міста відбувався хвилями. Монгольські набіги спустошили його в тринадцятому столітті. Сильний землетрус 1319 року зруйнував вежі та спорожнів вулиці. Торговельні шляхи змістилися на південь, і каравани перестали приходити. Ані не впала в жодній драматичній облозі — вона просто втратила свої підстави, родина за родиною, доки пастухи не пасли овець у тіні собору.

Його сучасна історія по-своєму дивна. Річка Ахурян внизу позначає кордон з Вірменією, і протягом більшої частини двадцятого століття Ані знаходилася в закритій військовій зоні, яку відвідували лише за дозволом та супроводом. Ці обмеження послабилися, прибули команди з охорони природи, і в 2016 році ЮНЕСКО внесла Ані до списку Всесвітньої спадщини. Сьогодні ви можете вільно блукати там, де колись було заборонено використовувати камери, хоча прикордонний паркан через ущелину нагадує вам, що географія все ще чутлива.

Практичні питання: це місце розташоване приблизно за 45 кілометрів на схід від Карса, легко дістатися на таксі або екскурсії через відкритий степ. Дайте йому принаймні три години неквапливої подорожі — руїни розкинулися по всьому плато, а відстані обманюють. Тіні майже немає, тому влітку візьміть із собою воду та сонцезахисний покрив; ближче до вечора вулканічний камінь стає бурштиновим і рожевим, і фотографи отримують свою винагороду. Зими тут суворі та прекрасні, зі снігом, що лежить глибоко під стінами.

Закінчіть на краю ущелини, біля мечеті або церкви Хоненців, і дайте місцю заспокоїтися. Річка тихо розмовляє внизу. На протилежному березі вірменські поля стикаються зі своєю старою столицею через кордон, який жодна сторона не може тут перетнути. Вітер розчісує траву над фундаментами вулиць, назв яких ніхто не пам'ятає. Міста зазвичай гучніші за землю, на якій вони стоять... Ані повернула цю позику. Коли ви повертаєтеся до стін, прислухайтеся — до трави, вітру, власних кроків — до всього оркестру міста, якому вже тисяча років.