Вулиця Істікляль

Двічі дзвонить дзвінок — різкий, металевий — і натовп розступається, не підводячи очей. Повз проїжджає червоний трамвай, достатньо близько, щоб торкнутися. Під ногами гранітна бруківка несе звук тисяч взуття. Десь поруч на возі смажаться каштани, а дим ширяє по проспекту. Музика лунає одночасно з трьох напрямків — гітара вуличного музиканта, промовець магазину, вуличний барабанщик. Це вулиця Істікляль, і вона ніколи по-справжньому не зупиняється. Замріть на хвилину і дозвольте потоку людей рухатися навколо вас.

Проспект простягається приблизно на півтора кілометра через район Бейоглу, від площі Таксим угорі до району Тюнель біля Галати внизу. Він закритий для звичайного руху. Тільки трамвай, візки доставки та зрідка поліцейські машини ділять простір з пішоходами. У запеклі вихідні вечори натовп може зрости до сотень тисяч людей за один день. Місцеві жителі щодня переходять вулицю, не озираючись. Відвідувачі йдуть нею повільно, читаючи фасади над вітринами магазинів.

У дев'ятнадцятому столітті це була Гранд-Рю-де-Пера — головна вулиця європейського кварталу Стамбула. Іноземні посольства будували тут свої особняки. Банкіри, торговці та дипломати з усієї Європи наповнювали її кафе та театри. Архітектура досі це демонструє. Подивіться вгору, і ви побачите неокласичні колони, ковані вироби в стилі модерн та вишукані кам'яні балкони — стилі, імпортовані з Парижа та Відня. На рівні вулиці перші поверхи займають світові бренди та магазини телефонів. Авеню одночасно вміщує обидва яруси — старий зверху, новий знизу.

Після заснування Турецької Республіки в 1923 році вулиця отримала свою нинішню назву. Істікляль означає незалежність. Посольства стали консульствами, коли столиця переїхала до Анкари, але більшість залишилася у своїх старих будівлях. Кілька досі стоять прямо на авеню за залізними поручнями — ви можете побачити їхні прапори між магазинами. Перейменування ознаменувало зміну. Вулиця, колись визначена іноземними державами, стала символом нової нації. Сьогодні вона належить, перш за все, тому, хто випадково проходить по ній.

Червоний трамвай — це те, що вижило. Електричні трамваї вперше курсували тут на початку ХХ століття, зникли на десятиліття та повернулися як історична лінія в 1990 році. Трамвай проїжджає всю довжину проспекту зі швидкістю пішохода. У нижньому кінці чекає щось давніше — Тюнель, короткий підземний фунікулер, відкритий у 1875 році. Він піднімається крутим схилом між набережною Галати та проспектом. Це одна з найстаріших підземних пасажирських залізниць у світі, і вона досі курсує кожні кілька хвилин.

На півдорозі вишуканий арочний вхід відкривається до Чичек Пасажі — Квіткового проходу. Велика пожежа охопила Пере у 1870 році та знищила театр, який тут стояв. На його місці зросла елегантна аркада з квартирами зверху та магазинами знизу, створена за зразком критих проходів Парижа. Пізніше її заповнили продавці квітів, що й дало назву проїзду. Сьогодні тут під скляним дахом розташований ряд ресторанів та таверн. Зайдіть всередину на мить. Шум проспекту стихає майже миттєво.

Прямо поруч з проходом знаходиться Балик Пазарі — рибний ринок. Подрібнений лід, срібна скумбрія, лимони, складені пірамідами. Продавці вигукують ціни, поки коти з повною впевненістю патрулюють ринви. Бічні вулички тут розгалужуються на павутину мейханів — традиційних таверн, де за столиками юрмляться мезе, невеликі страви для спільного споживання. Саме тут їдять на алеї. Якщо Істікляль — це річка, то ці провулки — це її бічні басейни — повільніші, солоніші та сповнені розмов. Пройдіться носом по будь-якій з них, і ви знайдете столик.

На головній алеї стоїть велика церква з темно-червоної цегли — Святого Антонія Падуанського. Це найбільша римо-католицька церква в Стамбулі, завершена в 1912 році в неоготичному стилі, стилі гострої арки середньовічних європейських соборів. Вона розташована позаду вулиці за внутрішнім двором, тому багато людей проходять повз неї, не помічаючи її. Меса досі проводиться кількома мовами. Церква нагадує про те, що Бейоглу був і залишається одним із найбільш змішаних районів міста — католицький, православний, єврейський та мусульманський, пліч-о-пліч.

Біля середини проспекту ви досягаєте високих залізних воріт середньої школи Галатасарай. На цьому місці століттями працювала школа, і викладання тут здавна велося як турецькою, так і французькою мовами. Школа дала свою назву навколишній площі — і одному з найвідоміших футбольних клубів Туреччини, заснованому її учнями в 1905 році. Ворота рідко відчиняються для відвідувачів, але варто зупинитися і подивитися крізь огорожу на тихі сади. Покоління письменників, державних діячів і спортсменів проводили за ними свої підліткові роки.

Істікляль винагороджує пішохода, який сповільнюється. Вузькі проходи розгалужуються між магазинами — в деяких розташовані книгарні секонд-хенд, в інших — магазини платівок, кафе або майстерні. Вуличні музиканти займають свої куточки вечорами, а репертуар охоплює все від анатолійських народних пісень до джазу. Взимку проспект охоплюють гірлянди вогнів. Вулиця бачила пожежі, заворушення, занепад і відродження — Бейоглу зникла в середині двадцятого століття і знову наповнилася десятиліттями пізніше. Зміни — її єдина постійна звичка. Що б ви не побачили тут сьогодні, наступного року буде дещо іншим.

Перш ніж рушити далі, підійдіть до краю проспекту та станьте під одним із старих фасадів. Пропустіть трамвай ще раз. Спостерігайте, як тече натовп — студенти, сім'ї, продавці, туристи, всі рухаються зі своєю швидкістю в одному каналі. Люди прогулюються цією самою лінією вже понад століття — у фесках, циліндрах, а тепер і в куртках з капюшонами. Одяг змінюється. Прогулянка залишається незмінною. Коли будете готові, оберіть напрямок і знову приєднайтеся до течії.