Острів Акдамар і церква

Човновий двигун стихає до тихого гулу, і ви чуєте, як вода плескає об корпус. Вітер з озера Ван несе мінеральний запах, ледь помітний мильний, майже як мокра крейда. Попереду з дуже блакитної води піднімається невеликий острів, його берегова лінія бліда від сухого каміння. Мигдалеві дерева тримають схил пухкими зеленими рядами. На найвищому місці стоїть компактна кам'яна церква, теплого червоно-коричневого кольору на сонці. З води вона виглядає маленькою. Це враження недовговічне.

Ступите на пірс, і звук змінюється. Чайки кричать, а суха трава колишеться на вітрі. Стежка піднімається повз мигдалеві та фісташкові дерева, а навесні земля вкривається блідо-рожевим цвітом. Ящірки бігають по гарячому камінню. Потім церква з'являється повністю, і ви сповільнюєтеся, не вирішуючи цього. Її стіни вкриті різьбленими фігурами — людьми, тваринами, цілими сценами — вирізаними на поверхні з усіх боків. Майже жодного рівного місця не залишилося порожнім.

Це вірменська церква Святого Хреста. Його було збудовано на початку Х століття, між 915 і 921 роками, для Гагіка Першого, вірменського царя, який правив регіоном Васпуракан з цього озера. Його архітектором був чернець на ім'я Мануїл. Спочатку будівля служила палацовою церквою, а пізніше стала центром монастиря. Камінь – це червонувата вулканічна порода, яку видобували неподалік. Ось чому стіни стають помаранчевими у пізньому післяобідньому світлі.

Повільно пройдіться навколо зовні та читайте його, як книжку з картинками. На одній стіні маленький Давид розмахує своєю пращею по великому броньованому Голіафу. В іншому місці Йона входить у пащу морської істоти та знову виходить на другій панелі. Адам і Єва стоять біля дерева. Даниїл спокійно сидить серед левів. Різьбярі глибоко різьблять, тому фігури все ще тримають тінь після понад тисячі років відкритої погоди.

Над фігурами простягається смуга виноградної лози. Слідуйте за нею, і ви знайдете цілий робочий світ. Чоловіки збирають виноград. Ведмідь лазить. Зайці, лисиці та олені рухаються по листю. Лев збиває бика. Є мисливці на конях і тварини, які виглядають радше місцевими, ніж символічними. Ніхто не висікав це поспіхом. Хтось хотів, щоб люди королівства бачили себе та свої поля зовні церкви свого короля.

Усередині температура падає на кілька градусів. План компактний — хрестоподібна форма під високим конічним куполом, лише з кількома вузькими вікнами. Фарба збереглася плямами на верхніх стінах і в куполі. Ви можете розгледіти німб, шати та фрагменти облич з євангельських сцен. Значна частина її вицвіла до тьмяно-червоно-коричневого кольору. Станьте посередині і подивіться прямо вгору. Купол робить цю маленьку кімнату набагато вищою, ніж вона є насправді.

Церква не стояла сама. Століттями навколо неї ріс монастир, з дзвіницею, доданою пізніше із західного боку, а також каплиці, келії ченців і школа. Сліди цих будівель досі на землі навколо вас — фундаменти, низькі стіни, зношені сходи. Ченці жили тут у невеликій кількості, переписуючи та зберігаючи рукописи. Перевезення припасів через озеро було звичайною роботою. Взимку переправа ставала небезпечною, і іноді острів був відрізаний на тижні.

Життя монастиря закінчилося в 1915 році. Під час Першої світової війни вірменське населення цього регіону було депортовано та вбито, а громада, яка користувалася цією церквою протягом тисячі років, зникла. Будівля стояла порожньою десятиліттями. Вона втратила своє оздоблення, а частини навколишніх споруд обвалилися. Протягом більшої частини двадцятого століття люди прибували лише зрідка, на рибальських човнах. Ця довга тиша є частиною того, в чому ви зараз стоїте.

Реставраційні роботи розпочалися в 2005 році, а церква знову відкрилася в 2007 році як музей. Робітники очистили рельєфи, відремонтували дах і знову зробили стіни стабільними. У 2010 році на куполі було встановлено хрест, і тут вперше за багато років відбулася літургія. Відтоді служба зазвичай проводиться раз на рік, у вересні. Вірмени з Туреччини та з-за кордону приїжджають сюди заради неї. У ці дні на острові людно і шумно.

А тепер погляньте на воду. Озеро Ван — не звичайне озеро. Воно не має виходу до моря, а його вода лужна та повна розчиненої соди. Колись тутешні люди використовували його безпосередньо для прання одягу, без мила. Через цю хімію майже жодна риба не може в ньому вижити. Один вид приживається, маленька срібляста рибка, яка щовесни підпливає до прісноводних потоків на нерест. Глибокий синій колір, на який ви дивитеся, походить від тієї ж незвичайної води.

Поверніть на південь, і ви побачите гори, які часто утримують сніг на вищих вершинах до початку літа. Материковий пірс у Геваші знаходиться недалеко від переправи. Човни зазвичай чекають, поки не наберуть достатньо пасажирів, тому час вашого повернення гнучкий, а не фіксований. На острові мало тіні за деревами та немає магазинів будь-якого розміру, тому візьміть із собою воду. Знайдіть скелю на тихішій стороні, де земля круто спускається до озера.

Перш ніж піти, покладіть руку на стіну. Камінь теплий і трохи шорсткий, а різьблені краї м'якші, ніж колись. Вітер, дощ і тисяча зим зробили це. Прислухайтеся на мить — вода, вітер, птахи та голоси десь позаду вас. Ця будівля була королівською каплицею, монастирем, порожньою оболонкою та музеєм. Зараз це просто місце, де ви стоїте, на маленькому острові, посеред дуже блакитного озера.