Церква Святого Миколая

Повітря змінюється, коли ви спускаєтеся сходами. Надворі сонце тисне на пластикові дахи теплиць Демре. Усередині камінь прохолодний і трохи вологий. Світло проходить крізь сучасний навіс над головою і падає блідими смугами на підлогу. Чути власні кроки на старій бруківці. Десь хтось тихо розмовляє іншою мовою. Запах пилу, вапняку та холодного розчину. Це одна з найстаріших церков, що збереглися на турецькому узбережжі.

Демре в давнину називалася Міра. Це було одне з головних міст Лікії — стародавнього регіону, що охоплює цю ділянку узбережжя. У четвертому столітті чоловік на ім'я Микола служив там єпископом. У той час про його життя було записано дуже мало. Історії з'явилися пізніше. Кажуть, що він таємно давав гроші людям, які їх потребували. В одному з описів описується, як він вночі кидав монети через вікно. Перекази, а не записи, містять більшу частину того, що ми знаємо.

Будівля навколо вас — це не та, яку знав Микола. Церкви неодноразово зводили над його могилою, пошкоджували та перебудовували. Те, що зараз стоїть, — це здебільшого середньовічна робота, в якій повторно використовувалися старіші матеріали. Подивіться на колони. Деякі не пасують одна до одної. Муляри взяли те, що було доступно з попередніх споруд поблизу. План являє собою базиліку — довгий зал з бічними проходами — з куполоподібною частиною та склепінчастими каплицями, доданими в різний час.

Найбільшу увагу привертає гробниця. У бічному проході знаходиться кам'яний саркофаг зі зламаною кришкою. Відвідувачі давно ідентифікують його як місце поховання Миколи. Кісток тут немає. У 1087 році моряки та купці з Барі, що на півдні Італії, забрали мощі з Мір і перевезли їх через море. Для них у Барі було збудовано базиліку, де вони й досі й досі. Венеція також претендує на частину. Демре зберігає порожню могилу.

Подивіться вниз. Підлога — одна з найкращих речей у церкві. Невеликі шматочки кольорового каменю вирізані та укладені у візерунки — кола, квадрати, переплетені смуги. Ремісники використовували мармур сірого, білого, червоного та зеленого кольорів. Деякі панелі майже гладко зношені ногами. Інші досі мають гострі краї. Над вами, на склепіннях, збереглися клаптики розфарбованої штукатурки. Фігури стоять рядами, їхні обличчя вицвіли до обрисів. Волога та час стерли більшу частину кольору.

Довгий час церква була зовсім невидима. Річка, що протікає повз Демре, несе мул з гір. Повені покрили нижнє місто, і церква заповнилася брудом майже до рівня верхніх стін. Цей бруд захищав підлоги та нижні розписи. Розкопки розпочалися у дев'ятнадцятому столітті. Російські меценати, які шанували Миколая як головного святого, оплатили реставраційні роботи. Деякі з їхніх доповнень, включаючи дзвіницю, досі стоять на місці.

Єпископ цього міста став Санта-Клаусом довгим шляхом. У голландській традиції це Сінтерклаас, який приносить подарунки дітям у грудні. Голландські поселенці перенесли цей звичай до Північної Америки. Назва скоротилася. Письменники та ілюстратори у дев'ятнадцятому столітті додали сани, північного оленя та червоний костюм. Фігура продовжувала рухатися на північ, поки не оселилась на полюсі. Це почалося тут, у спекотному фермерському містечку на узбережжі Середземного моря.

Металевий та скляний дах над головою виглядає сучасно. Реставратори збудували її, щоб захистити розписи та підлогу від дощу, оскільки склепіння більше не пропускають воду надійно. Це змінює світло. Замість сонячних променів крізь вікна ви отримуєте рівний сірий відтінок. Деякі відвідувачі вважають це розчаровуючим. Це також причина, чому розписна штукатурка все ще тут. Реставрація триває по частинах, тому частини церкви можуть бути огороджені під час вашого візиту.

Щороку 6 грудня духовенство проводить тут службу на день святого. Православні паломники приїжджають з кількох країн, щоб відвідати її. У звичайні дні ви все ще побачите людей, які залишають невеликі пожертви біля гробниці — монети, фотографії, складені банкноти. Персонал регулярно їх прибирає. Якщо ви приїдете, поки група молиться, відійдіть убік і зачекайте. Будівля працює як музей більшу частину року і як церква протягом кількох годин.

Міра не закінчилася на цій церкві. Неподалік, на скелі, розташовані лікійські гробниці, вирубані в скелі. Вони були вирізьблені у вигляді дерев'яних будинків, з балками та скатними дахами, скопійованими з каменю. Під ними розташований римський театр з рядами сидінь та різьбленими масками серед обвалених блоків. Ці два місця разом пояснюють суть міста — спочатку лікійське місто, потім римське, потім християнський паломницький центр, а потім сільськогосподарські угіддя.

За воротами сучасне місто побудоване навколо сільського господарства. Теплиці покривають рівнину пластиковими листами, які ловлять світло з дороги зверху. У них протягом року ростуть помідори та перець. На площі стоїть статуя Санта-Клауса з мішком та дітьми — версія Миколая, яку єпископ не впізнав би. У сусідніх магазинах продаються ікони, керамічні прикраси та маленькі розписні яйця.

Затримайтеся біля гробниці на мить, перш ніж піти. Прислухайтеся до звуків кімнати — кроків, тихих голосів, гудіння вентиляторів. Підлогу під вашими ногами стелили люди, які очікували, що по ній ходитимуть паломники. Ви один з них, у що б ви не вірили. Надворі теплиці все ще ловлять сонце, а за ними височіють гори. Святий покинув це місце майже тисячу років тому. Місто все одно зберегло його ім'я.