Долина Іхлара

Звук – це те, чого ніхто не очікує: теча води. Після сухих плато Каппадокії ви спускаєтеся в Іхлару та чуєте річку – Мелендіз, що швидко та неглибоко тече по камінню, пронизану пташиним співом. Тополі та верби тісняться на її берегах. Жаби співають з очерету. Повітря тут прохолодніше, зеленіше, вологе по краях. Над вами з обох боків круто піднімаються скелі сірих та рожевих скель, повністю закриваючи плато. Це каньйон із садом на дні.

Долина Іхлара прорізає плато приблизно на 14 кілометрів, від села Іхлара до Селіме, в провінції Аксарай на західному краю Каппадокії. Потік Мелендіз прорізав її, прокладаючи шари вулканічної породи, що укладені сусідньою горою Хасан, широким вулканом, що видно на горизонті. Місцями стіни піднімаються приблизно на сто метрів. Ущелина достатньо вузька, що ранкові та вечірні тіні швидко заповнюють її, і звук річки супроводжує вас на всьому шляху.

Класичний вхід — з краю: довгі сходи — кілька сотень сходинок — що спускаються зі скелі до дна долини. Спускаючись, коліна скаржаться; підйом — справжнє тренування. У селах вздовж шляху є більш пологі входи. Опинившись внизу, ходьба стає легкою — рівні стежки, дерев'яні пішохідні містки, що перетинають струмок і знову перетинають його, та лавки в тіні. Відстані між пам'ятками короткі, а вода складає вам компанію протягом усього шляху.

Візантійські ченці знайшли в цій ущелині все, що їм було потрібно: воду, усамітнення та м'яку породу, приховану від відкритого плато. Приблизно з сьомого століття громади висікали церкви, келії та скити в скелях. Десятки скельних церков збереглися вздовж долини, і місцева традиція стверджує, що колись їх було близько ста. Долина стала чернечим коридором — можна було пройтися по всій її довжині, переходячи від святилища до святилища, від виступу до виступу, не відходячи від шуму струмка.

Кілька церков відкриті, до них можна дістатися короткими підйомами з дна долини. Їхні фрески є самобутніми. Деякі відповідають полірованому візантійському стилю столиці; Інші демонструють грубіший місцевий почерк — плоскі фігури, сміливі контури, кольори від земних пігментів — і вчені досі дискутують про вплив, що стоїть за ними. Намальовані ангели, святі та євангельські сцени дивляться вниз з низьких стель. Багато облич пошкоджені; ще більше збереглося. Деякі інтер'єри тьмяні, тому світло телефону допомагає знайти деталі.

Назви церков тут чудово побутові, дані селянами ще довго після того, як маляри пішли. Агачалти, Церква під деревом, стоїть біля головних сходів. Йиланли, Церква Змій, названа на честь фрески, на якій змії карають грішників. Сюмбюллю, Гіацинтова церква, отримала свою назву від квітів, що ростуть на її схилі. Назви поєднують турецьке сільське життя з візантійським живописом — дві епохи, що поділяють один дверний прохід, що є історією долини в мініатюрі.

Прогулянка всією долиною займає комфортну півдня. Маршрут проходить повз Белісирму, хутір посередині, де ресторани на березі річки встановлюють столи на дерев'яних платформах над водою. Форель, гезлеме — тонкі коржики з начинкою — та холодні напої прибувають; качки патрулюють між ніжками столу. Це неквапливе місце. Багато пішоходів повертаються сюди, тоді як рішучі продовжують рух вниз за течією до Селіме. Стежка залишається переважно рівною, але літні полудні спекотні навіть біля води. Ранок — найкраще вікно.

На північному кінці долини чекає її найвеличніший окремий пам'ятник: монастир Селіме з залами соборного масштабу, вирубаними у величезному скельному хребті. Його приміщення включають церкву з вирубаними в скелі колонами, кухні, стайні та кімнати, з'єднані крутими тунелями. З його терас відкривається вид на ущелину. Навіть якщо ви не пройдете всю долину, до Селіме варто дістатися дорогою. За поширеною місцевою легендою, тут знімали відомий космічний фільм. Це не так — але краєвиди пояснюють, чому люди в це вірять.

Долина є не лише пам'ятником, але й коридором дикої природи. Слідкуйте за боривітрами, що їздять по висхідних потоках скель, і прислухайтеся до дятлів серед тополь. Ящірки гріються на валунах, що повалені; У струмку водиться риба та жаби. Навесні береги заповнюють польові квіти. Восени тополі стають блідо-золотистими та скидають листя в течію. Оскільки ущелина глибока та зволожена, вона зберігає свій власний клімат — м’якший, тінистіший і на кілька градусів лагідніший, ніж плато вище. Ченці це помітили. І ви теж.

Люди досі обробляють дно долини, як це робили століттями. Невеликі ділянки овочів та фруктових дерев вишикувалися вздовж пологих ділянок, а зрошувальні канали відгалужуються від струмка та знову з’єднуються з ним. Цю безперервність легко не помітити: Іхлара — це не збережена руїна, а робочий ландшафт з руїнами в стінах. Та сама вода, яка вирізала ущелину та привабила ченців, досі дозріває в помідорах, які подають за прибережними столами Белісирми.

Монастирське життя тут згасло протягом століть, але воно не закінчилося з моменту зміни правителів регіону. Одна церква поблизу Белісирми зберігає мальовничий напис, що називає разом візантійського імператора та сельджуцького султана — свідчення того, що християнські художники продовжували працювати тут під мусульманським правлінням, через десятиліття після завоювання. Співіснування, а не крах, – це пізній розділ долини. Мало де це так чітко зафіксовано, пігментом, на кам'яній стіні над струмком.

Завершіть біля води. Знайдіть лавку або плоский камінь і опустіть плечі. Скелі обрамляють стрічку неба; струмок продовжує свій рівний шум. Десь над вами намальований ангел тримає свою позу в темряві, як це було протягом тисячі років. Тут, внизу, долина продовжує робити те, що приваблювало всіх спочатку – забезпечуючи воду, тінь і тишу. Випий трохи води перед тим, як піднятися. Плато і теперішнє століття можуть почекати ще кілька хвилин.