Історичний район Одунпазари

Вулиці тут йдуть униз, а бруківка нерівна, тому будьте обережні, перш ніж дивитися вгору. Потім подивіться вгору. Будинки з обох боків мають фахверкові каркаси та пофарбовані в яскраві кольори — охру, темно-червоний, синій, гірчичний. Верхні поверхи нахиляються над вулицею, майже доки не зустрінуться. Десь поруч ви почуєте рівномірне стукіт, метал по м’якому каменю. Цей звук — робота різьбяра, і саме тому цей квартал важливий.

Назва буквальна. Odun pazarı означає ринок дров. Цей схил був місцем, де деревина та дрова надходили в місто та переходили з рук в руки. Ескішехір розрісся звідси, і довгий час це було його житлове серце. Решта міста внизу сучасна, рівна та розпланована прямими лініями. Тут, нагорі, план старіший і набагато менш акуратний. Ніщо не проходить прямо більше ніж на кілька десятків метрів.

Метод будівництва варто зрозуміти, перш ніж щось фотографувати. Спочатку звели каркас із дерев’яних стовпів та діагональних розпірок. Проміжки між ними заповнювали висушеною на сонці глиняною цеглою або щебенем, потім штукатурили та фарбували. Така конструкція гнеться під час землетрусу, а не руйнується. Вона також гниє, якщо протікає дах. Там, де відпала стара штукатурка, можна побачити дерев'яний скелет під нею. Цілі вулиці такої конструкції збереглися лише в кількох турецьких містах.

Виступаючий верхній поверх має назву – кумба. Він збільшував площу підлоги, не займаючи землі, і затінював вулицю внизу. Вікна в кумбі розташовані так, щоб хтось усередині міг бачити провулок, не будучи поміченим. Проходячи повз, зверніть увагу на вхідні двері. Деякі мають два молотки на різній висоті, один важчий, а інший легший, щоб звук підказував домогосподарям, чи чекає зовні чоловік чи жінка.

На півдорозі вниз ви дійдете до великої групи кам'яних будівель навколо внутрішнього двору. Це комплекс Куршунлу, османський фундамент шістнадцятого століття. Він поєднував мечеть, будиночок, кухню для бідних та помешкання для мандрівників. Куршун означає свинець турецькою, а назва походить від свинцевого листа, покладеного на куполи. Сьогодні в кімнатах навколо внутрішнього двору розташовані ремісничі майстерні та невеликий музей, присвячений мінералу, про який ви, можливо, не чули.

Це мінерал – пінка, який турецькою називається люлеташі. Це м’який, крейдяно-білий камінь, який утворюється під землею лише в кількох місцях на землі, і родовища навколо Ескішехіра є найважливішими з них. Шахтарі викопують його грудками. Щойно витягнутий з землі, він достатньо вологий і м’який, щоб його можна було різати ножем. Коли він висихає, він твердне. Саме цей короткий період м’якості робить різьблення взагалі можливим.

Поспостерігайте за різьбярем кілька хвилин, якщо майстерня відкрита. Він замочує блок, зішкрібає зовнішню кірку, а потім вирізає форму маленькими гачкоподібними лезами. Пил дрібний і блідий, він потрапляє всередину. Більшість продукції – це курильні люльки, вирізьблені у вигляді облич, тварин і кораблів. А ось те, чого люди рідко очікують – пінкова люлька змінює колір під час використання. Тютюнова олія вбирається в пористий камінь і з роками перетворюється на білий, медовий і насичений бурштиновий.

Далі вздовж хребта стоїть щось зовсім інше. Сучасний музей Одунпазари відкрився у 2019 році, галерея сучасного мистецтва, побудована зі складених дерев'яних ящиків різних розмірів. Його спроектував японський архітектор Кенго Кума. З вулиці він виглядає як купа квадратних колод, що є прямою відповіддю на старий дерев'яний квартал навколо нього. Всередині знаходяться білі галереї та висока шахта, освітлена зверху. Чи належить він сюди, досі сперечаються на місцевому рівні.

Кольори також сперечаються. Більшість цих будинків були відреставровані в останні десятиліття, і схема фарбування була обрана як для ефекту, так і для точності. Старіші фотографії кварталу показують набагато більше простого білого та блідого фарбування. Це не робить реставрацію неправильною. Це означає, що ви маєте справу з рішенням, прийнятим муніципалітетом, а не з пережитком дев'ятнадцятого століття. Насолоджуйтесь ефектом, але знайте, що це таке.

Зупиніться, щоб поїсти. Регіональна випічка - це чиг бурек, півмісяць з тонкого тіста, начинений сирим приправленим м'ясом і смажений до появи пухирів на поверхні. Він прибуває занадто гарячим, щоб тримати його в руках. Ця страва походила з кримськотатарських сімей, які оселилися в цій частині Анатолії, а Ескішехір має одну з найбільших татарських популяцій у країні. Попросіть до неї айран, солоний йогуртовий напій. Це поєднання тут стандартне не без причини.

Пізній день – найкраща година на цьому схилі. Низьке сонце освітлює розфарбовані фасади збоку та виділяє кожну погнуту балку та провислу перемичку. Коти сидять на стінах. Чайні сади розставляють низькі стільці у внутрішніх дворах. Якщо йде дощ, бруківка темніє, а кольори стають глибшими. Квартал достатньо малий, щоб його можна було пройти за годину, і достатньо хороший, щоб більшість людей обходили його двічі.

Перш ніж повернутися до сучасного міста, знайдіть місце на верхніх провулках і розверніться. Звідси ви можете побачити рівну сітку Ескішехіра, що розкинулася внизу, річку, що прорізає її, трамвайні колії. Позаду вас провулки вигинаються і подвоюються без жодної логіки. Два різні уявлення про те, як має функціонувати місто, розташовані одне над одним. Застаньте хвилинку і дозвольте постукуванню продовжитися позаду вас.