Монастир Сумела

Звук досягає вас раніше, ніж будівля. Вода — річка внизу, що швидко тече по камінню, а десь ближче вода стікає по скелі. Повітря в цій долині вологе та прохолодне, пахне мокрим листям та сосною. Хмара сидить на деревах на протилежному схилі. Потім ви дивитеся вгору, і ось воно: ряд блідих будівель, притиснутих до вертикальної скелі, на кілька сотень метрів вище дна долини, з лісом внизу та голою скелею вгорі.

У цьому розташуванні немає нічого випадкового. Монастир побудований у природній печері та на виступі перед ним, високо на скелі. Щоб дістатися туди, потрібно було підніматися, як тоді, так і зараз. У цьому й полягала суть. Монастирські громади в цій традиції шукали важкодоступні, тихі та захищені місця. Печера давала притулок та джерело води. Скеля давала все інше — ізоляцію, далекий вид на підхід та захист зверху.

Історія заснування — це радше традиція, ніж задокументована подія, і її варто розповісти як таку. У ньому йдеться, що двох ченців з Афін, Варнаву та Софронія, навела на цю скелю ікона Діви Марії, яку, як кажуть, намалював апостол Лука. Вони знайшли ікону в печері та заснували навколо неї монастир. За переказами, це сталося наприкінці четвертого століття. Історики вважають найдавніші століття тут невизначеними.

Те, що задокументовано, починається набагато пізніше. З тринадцятого століття цей регіон утворював Трапезундську імперію, грекомовну державу на узбережжі Чорного моря, яка пережила сам Константинополь як незалежна держава. Її імператори дали монастирю землю, гроші та юридичні привілеї. Один з них, Олексій Третій, тісно пов'язаний з його розширенням. Сумела розбагатіла і мала права на села та сільськогосподарські угіддя в долинах навколо неї.

Наступна частина дивує людей. Після османського завоювання монастир не був закритий. Султани видавали укази, що підтверджували його права та майно, і ці документи зберігалися та поновлювалися протягом поколінь. Громада продовжувала існувати, а будівлі зростали. Значна частина житлового блоку, який ви бачите, чіпляючись до скелі — високий фасад з рядами вікон — належить до відносно пізніх періодів, а не до найдавніших століть існування цього місця.

Серцем комплексу є скельна церква, утворена з первісної печери. Її стіни прикрашені фресками, як і зовнішній вигляд будівлі, що незвично. Розписи продовжуються на поверхнях, повністю відкритих для свіжого повітря. Їх покривають сцени з життя Христа та Діви Марії. Кольори залишаються сильними там, де вони збереглися: темно-синій фон, червоні шати, золоті контури. Шари з різних періодів розташовані безпосередньо один на одному.

Значна частина розпису пошкоджена, і не лише негодою. Після того, як будівлі стояли порожніми, відвідувачі видряпували імена та дати на поверхнях, а шукачі скарбів вирізали стіни та підлогу. Ви побачите виїмки на обличчях та крізь шати. Команди з охорони пам'яток стабілізували те, що залишилося, замість того, щоб перефарбовувати. Перефарбування стерло б сліди того, що було спочатку. Тож втрати залишаються видимими, що чесно і неприємно дивитися.

Ченці виїхали у 1923 році. Того року Греція та Туреччина домовилися про обов'язковий обмін населенням, і грецькі православні громади цього узбережжя були його частиною. Сім'ї, які жили тут багато поколінь, переїхали до Греції. Монастир спорожнів. За словами громади, ікону та інші предмети було заховано перед від'їздом, а потім через роки, у 1930 році, знайдено та перевезено до Греції.

Ці предмети потрапили до нового дому. Монастир під назвою Панагія Сумела був заснований у північній Греції, біля підніжжя гори Верміо, і він став центром традиції для нащадків обміняних сімей. Грецький фундамент датується серединою ХХ століття. Тож зараз існує дві Сумели — оригінальна скеля в Туреччині та її тезка в Греції. Люди подорожують між ними, і зв'язок залишається активним.

І оригінальна скеля не мовчить. У 2010 році влада знову дозволила проводити Божественну літургію в Сумелі, і вона проводиться там щороку з 15 серпня, свята Успіння Богородиці. Вселенський Патріарх очолив службу. Паломники приїжджають з Греції, Росії, Грузії та самого турецького Чорноморського регіону. Протягом одного дня щороку церква працює як церква.

Місце було закрито для відвідувачів у 2015 році. Пухкі скелі над будівлями становили реальну небезпеку, і після цього була проведена довга програма робіт: анкерування скель, сітки, ремонт конструкцій та консервація фресок. Секції знову відкрилися в міру просування робіт, а монастир повністю знову відкрився у 2020 році. Сьогодні доступ здійснюється стежкою через ліс або човником дорогою в долину, а потім сходами. Підйом крутий, і камінь часто мокрий.

Сама долина є частиною відвідування. Долина Алтиндере вкрита густим лісом, і на цьому узбережжі випадає багато дощів, тому все таке зелене. На схилах ростуть бук, ялиця та рододендрон. Туман утворюється та розсіюється за лічені хвилини. Дорога вгору йде вздовж річки, і вздовж неї є місця для пікніка, де місцеві сім'ї проводять цілі дні. Виділіть час як внизу, так і нагорі.

Є більше ніж одна будівля, на яку варто звернути увагу. Окрім скельної церкви, є каплиця, бібліотека, кухня, кімнати для гостей та джерело, яке громада вважала святим. Акведук з довгим рядом арок ніс воду вздовж скелі до комплексу. Значна частина споруди була відбудована після пошкоджень, тому те, що ви бачите, – це реставрація, а не недоторкана тканина. Зверніть увагу на різницю між старою та новою кам'яною кладкою.

Станьте на терасі спереду та на мить відверніться від фресок. Натомість подивіться. Внизу ліс круто спускається до річки, а хмари рухаються крізь дерева на рівні очей. Чернець, що стояв на цьому виступі шістьсот років тому, бачив той самий схил, ту саму воду, ту саму погоду, що піднімалася долиною. Будівлю спорожніли, пошкодили, відремонтували та знову відкрили. Вид був тут весь цей час.