Монастир Дейрулзафаран

Дорога піднімається від Мардіна, і шум швидко стихає. Коли ви доїжджаєте до брами, ви чуєте цикад у сухій траві та нічого більше. Пагорби тут — це голі скелі та низькі чагарники, блідо-золоті, майже без тіні. Стіни перед вами побудовані з того ж каменю, тому здалеку будівля виглядає як частина схилу. Покладіть руку на стовп брами. Він теплий, гладкий і запилений.

Зайдіть у двір, і пропорції зміняться. Будівлі стоять двоповерхові навколо відкритого прямокутника, з аркадами, різьбленими дверними рамами та широкою кам'яною терасою, що виходить на рівнину. Є горщики з квітами. Кіт переходить дорогу. Якщо йде служба, ви можете почути спів зсередини — тихий, неквапливий, мовою, яка не є турецькою, арабською чи курдською. Те, що ви чуєте, — це форма арамейської мови.

Це монастир Сирійської православної церкви, давньої християнської церкви цього регіону, яка досі богослужіння здійснює арамейською мовою, мовою, спорідненою з тією, якою розмовляли на Близькому Сході дві тисячі років тому. Його сирійська назва носить ім'я Мор Хананьйо, єпископа, який відбудував це місце у VIII столітті. Християни використовують цей схил пагорба приблизно з V століття. Це один з найстаріших безперервно діючих монастирів.

Назва, яку використовує більшість людей, Дейрулзафаран, походить з арабської мови та означає шафрановий монастир. Тут пропонуються два пояснення, і жодне з них не доведено. Одне каже, що шафран колись змішували з розчином під час будівництва. Інше каже, що на цих схилах росли шафранові крокуси. Подивіться на камінь у сильному післяобідньому світлі, і ви зрозумієте, чому назва прижилася, яка б версія не була правдивою — весь комплекс набуває насиченого жовто-помаранчевого кольору.

Протягом тривалого періоду своєї історії це була штаб-квартира цілої церкви. З 1160 до 1932 року патріарх Сирійської православної церкви жив і керував з цих кімнат. Звідси надсилалися листи до громад по всьому Близькому Сходу, Індії, а пізніше й до Європи. У 1932 році резиденція перемістилася до Сирії, і зараз вона знаходиться в Дамаску. Монастир продовжував працювати, але з адміністративного центру він перетворився на щось тихіше.

Ваш гід майже напевно спочатку проведе вас під землю. Сходи ведуть вниз, у низьку кімнату без вікон. Стеля зроблена з дуже великих кам'яних плит, покладених поруч та скріплених без розчину. На одному кінці є невеликий отвір, який пропускає стовп світла. Місцева традиція свідчить, що люди поклонялися сонцю в цій кімнаті задовго до того, як існував монастир. Чи так це, чи ні, кімната явно старша за те, що стоїть над нею.

Повернувшись на рівень землі, подивіться на двері. Кілька з них зроблені з важкого горіха, темні від віку та обробки, оздоблені залізними шпильками та різьбленими панелями. Головні церковні двері настільки низькі, що більшості дорослих доводиться схиляти голову, щоб пройти крізь них. Це навмисно робиться в багатьох старих церквах. Усередині церкви зверніть увагу на кам'яний трон, висячі лампи, вишиту завісу поперек святилища та арку над вівтарем, вирізану однією декорованою стрічкою.

Вздовж стін однієї кімнати ви побачите ряд ніш, запечатаних каменем. У них зберігаються останки патріархів та єпископів, які керували церквою звідси. Імена та дати викарбувані на обшивочних плитах сирійським шрифтом, одне під одним, протягом багатьох століть. Це компактний запис установи. Станьте на одному кінці та читайте вздовж ряду — ви дивитеся на керівництво церкви, вмуроване в стіну.

Ось деталь, яку люди рідко очікують. У 1876 році до цього монастиря привезли друкарський верстат, який привезли тією ж дорогою, якою ви йшли. Він друкував сирійською, арабською та османсько-турецькою мовами, виготовляючи літургійні книги та інші тексти для громад по всьому регіону. Це був один із найдавніших друкарських верстатів, що працювали в цій частині світу. Верстат виставлений на показ, чорний і важкий, у кімнаті, де також зберігаються старі книги та друкарські блоки.

Двадцяте століття було важким для сирійської громади цього регіону. Їхня кількість різко скоротилася під час і після Першої світової війни, а пізніше багато сімей емігрували до Європи з економічних причин та для безпеки. Села, які колись розмовляли сирійською, спорожніли. В останні роки деякі сім'ї повернулися та відновили будинки в навколишній сільській місцевості. Громада тут невелика, але вона не є музейним експонатом, і церква продовжує використовуватися.

Сьогодні в монастирі проживає кілька духовенства та персоналу, а також студенти, які приходять вивчати сирійську мову та співи. Відвідувачів вітають, і зазвичай гід проведе вас групою. Прикрийте плечі та коліна. Якщо ви зустрінете службу, зачекайте позаду, а не переходьте через підлогу. Фотографії зазвичай добре робити у внутрішньому дворі, але запитайте, перш ніж фотографувати людей чи святилище.

Перш ніж їхати назад, пройдіть до краю тераси з зовнішнього боку. Рівнина відкривається внизу та простягається на південь, плоска та бліда, влітку над нею висить пил. Позаду вас будівлі мовчать, окрім десь дверей. Тут дуже мало що може вас відволікати — ні руху, ні знаків, ні музики. Люди стояли на цьому виступі та дивилися на той самий краєвид дуже довго, і тепер, протягом кількох хвилин, ви теж.